Решила подготовить сказку для будущего поколения:

«В некотором царстве, в некотором государстве…»

Хотя, нет! Для будущего поколения сказка будет звучать совершенно иначе:

Була собі країна! Гарна, простора, дивовижна і дуже весела. І мала ця країна чіткі кордони, що сформувались історично, а кордони ці визнав світ. І всім так було добре і зручно. Так, не всі звичайно у країні жили як багачі, приховувати не буду, але жити було цікаво і винахідливий народ завжди знаходив вихід із скрутних ситуацій. Правителі змінювались від строку до строку. Когось з них народ любив більше, когось менше, але якщо вже і не подобався хтось, то народ за слівцем до карману не ліз. Запальний народ, так, мав гаряче серце і щиру посмішку, підсміювались над кожним, хто давав привід. Доходило і до революцій, у яких народ єднався так, що будь-кому у світі годі й уявити! Проте, що важливо, сміятися над своїми міг лише сам народ. Типу, сміття з дому ми не виносили. Усі розбірки вирішувались лише в межах країни.

Та одного разу вирішив народ красивої та незалежної країни змінити правителя. А чому ні? Народ обрав (ну, як обрав, там довга плутанка вийшла, але вже як сталося) – народ передумав. Та ж ні! Як уперся той правитель «я легітимний». Що цікаво, незрозуміло, як він запам’ятав те слово, бо правитель був не дуже далекий, а ще дуже любив золото (жив як Шрек – на болотах, ну не зовсім болотах, там гарно було, але подалі від людей) та ламав олівці. Та й почав він люду закривати роти. Дозакривався до того, що довелося втікати до сусідів. А сусід той був не простим. Казочку про чахлика невмирущого читали? І не читайте. Суть у тому, що наводив він жах не лише на своє «царство-государство», а й на весь світ. І не здолати його було. Кажуть, що жив він у бункері, з якого визирав не лише на сусідні країни, а й на далекі планети, у яких він мріяв поставити свій прапорець. А ще, дуже полюбляв слухати видумані казки про розп’ятих хлопчиків, та користуючись хитким станом інших країн, ничком відправляти туди посланців миру з жахітливою зброєю, чим лякав не лише тих, до кого їх посилав, але й увесь світ, говорячи при цьому, що він ні до чого. Так от, прихистив він сусідського біженця, та у бункер до себе не впустив. А до країни сусідньої вирішив надіслати подарунки свого миру: до острова красивого, та до найближчих міст. Жах охопив світ! Ніхто не чекав зелених чоловічків зі зброєю, адже світ давно домовився жити у злагоді, гостювати одне в одного, торгувати, міняти, співпрацювати та допомагати одне одному. Світове занепокоєння звичайно ж не подіяло, чи подіяло дуже слабко. Вигнати б чужаків – та країна жила мирно і зовсім не була готова до війни. Просили світових лідерів допомогти – та чахлик мовчки робив своє, чим виснажив і народ країни, на яку напав, і увесь світ.

Йшли роки. Країна не полишала надії, що ворог покине територію, а ворог очікував і готував новий підступ. Країна змінила нового правителя на ще більш новішого і цікавішого, який вирішив взагалі все міняти і міняв так, що світ спостерігав з цікавістю. Народ дивувався. Не все подобалось народові. Але потім світ охопила страшна епідемія. Люди повдягали маски на обличчя, перестали обійматися і почали жити в страху. Неабиякий мор розпочався у світі, так як хвороба діяла швидко, а лікувати її не вміли. Розумніші сиділи вдома, інші – розносили смерть. Багатьох забрала та зараза, але згодом винайшли те, що ослабило вірус, і народ видихнув, але маски не знімав.

І от, зненацька, посеред ночі, чахлик вирішив влаштувати, за його словами, «спец операцію», а насправді – накрив ракетами усю сусідню країну (мирну країну, яка і так від нього страждала вже довгі 8 років). Народ прокинувся. Народ забув про всі епідемії та незадоволення своїм дивним правителем, народ згуртувався проти того, хто не мав жодного права лізти і зазіхати на чуже! Народ вистояв у перший день, і вистояв у першу ніч! Жінки лили сльози від жаху, що охоплював кожну клітину: «куди бігти», «як захистити батьків та дітей», «чому чоловіки мають воювати», «як вижити і що робити». Народ вистояв і в другий день, і в другу ніч – вже ніхто не плакав, народ охопила лють до ворога та неймовіра сила єдності і любові до своїх людей, до своїх захисників, до свого дивного правителя, який виявився справжнім лідером. Третього дня почався гумор – та самісінька щира реакція народу – вони більше не боялися – вони боронили рідний дім, співали пісень і кепкували по-чорному над тим, що творилося навкруги. Найкращий народ у світі.

Далі буде!

Але казочка про цей народ не закінчиться ніколи, бо такий незламний дух житиме вічно попри все!

А щодо чахлика, то загинув він нікчемною смертю, давно вже, просто таку підлоту навіть до пекла не пустили, от він і бідкається.

Слава Україні! Героям слава!